Методи приватизації у країнах СНД
У країнах СНД темпи приватизації були досить різними. Багато країн (зокрема під тиском міжнародних фінансових організацій) намагалися провести швидку масову приватизацію, проте її темпи та масштаби були нижчими, ніж у країнах Центральної Європи, що, втім, не означало досягнення вищої якості. У всіх країнах СНД проведення приватизації передбачало виключення із приватизації певних секторів економіки та навіть окремих підприємств. У деяких країнах це виявилося майже в повній відмові від приватизації (наприклад, у Туркменістані і, меншою мірою, у Білорусі).
У посткомуністичних країнах застосовували три основні методи приватизації:
- Приватизація — метод швидкого роздержавлення, коли значна частина державного майна є безкоштовною або за невелику плату розподілялася серед населення країни.
- Передача підприємств (як правило, на пільгових умовах) у власність членів трудового колективу.
- Прямий продаж всього підприємства або контрольного пакета акцій стратегічному інвестору через процедуру тендеру або аукціону, причому на інвестора накладалися інвестиційні, виробничі та соціальні зобов'язання.
У країнах СНД значно більше уваги надавали досягненню соціальних цілей. Тому тут у тій чи іншій формі реалізовували програму масової приватизації та передачі підприємств до рук трудового колективу.
У жодній країні СНД не вдалося досягти соціальних цілей приватизації, хоча їх вважали пріоритетними на початку трансформаційного періоду. За допомогою масової приватизації в жодній країні не вдалося збільшити доходи пересічних громадян та зробити їх реальними співвласниками підприємств. Наприкінці першої стадії масової приватизації ті, хто працював на підприємствах (insiders), — керівники та працівники володіли 65% приватизованих фірм. Керівники володіли 25% часткою власності. Аутсайдери - громадяни, фірми, інвестиційні фонди, холдингові компанії та банки володіли 21%; держава утримувала 13%. Через 2 роки після масової приватизації відбулися такі зміни. Найвище керівництво утримувало приблизно 18% акцій їхніх підприємств, працівники утримували 40%, а частка аутсайдерів — комерційних фірм, інвестиційних фондів та громадян — зросла в середньому до 32%. Більшість власності, що контролюють аутсайдери, зосереджені у малій групі великих фірм. Насправді контроль керівників значно вищий, ніж показує статистика.
В умовах специфічного інституційно-правового середовища та економічної кризи для нових власників підприємств стало можливим отримувати своєрідну трансформаційну ренту, дохід від якої перевищував потенційні доходи від вкладення у виробництво. Подальші реформи, спрямовані, наприклад, на захист прав власності, збільшили дохід від інвестицій, але різко скоротили б ренту. Нові власники, які отримали трансформаційну ренту від реалізації політики часткових реформ, утворили дуже сильну групу інтересів, яка у науковій літературі одержала назву «ранніх переможців». Таким чином, замість розширення соціального прошарку прихильників реформ, приватизація, яка була спрямована в основному на збагачення еліт, на певному етапі призвела до опору подальшим реформам. Причому воно виявилося настільки сильним, що всі країни потрапили до так званої «пастки рівноваги часткових реформ», коли баланс основних груп інтересів, з одного боку, унеможливлював повернення до командно-адміністративної системи, а з іншого — блокував подальші реформи.
Економічні реформи переважно блокуються за двома напрямами. По-перше, політикам не вистачає стимулів чи підтримки для зміни існуючої політики та інституцій, які гальмують проведення реформ. По-друге, вже після проведення реформ вони можуть бути повернуті через реакцію на початкові труднощі у зв'язку з системними змінами.
Автор: Олександр Бєлов